Робота над провиною
Автор: Марія Прокопенко Фото: TEDs Kiev/facebook.com
Під напливом емоцій чи свідомо, жителям Донецької та Луганської областей інколи дорікають, що вони самі розв’язали конфлікт на своїй землі. Олена Стяжкіна — літератор, історик, професор Донецького національного університету — переконана: щоби зрозуміти, що сьогодні відбувається на сході, нам необхідно осмислити буття України під час окупації у Другу світову війну.
Минулого року Олені довелося покинути рідний дім у Донецьку. Нині літератор виступає на конференціях і круглих столах, де пояснює, з яким жахом стикнулися мешканці сходу. Із Оленою Стяжкіною "День" говорив про міфи наших воєн і шляхи до примирення.
"Війна - це історія про звіра, який з'являється в людині"
— Як розвінчати закиди жителям сходу, що ті самі спровокували війну в рідних містах?
— Немає жодного повсталого Донбасу. У цьому сенсі варто навіть Гіркіна читати. Він сам визнає: не було б їхнього вторгнення, не було б і війни. Який сенс вводити російську армію, якщо є масове повстання? Але його немає і не було. Не вийшло нічого. Не було очікуваних або приписаних для задоволення Кремля масових проросійських настроїв.
"Пенсіонери кидалися на українські танки". Картинка була прекрасна. Це безперечно. Але хіба танки у квітні їздили по дорогах за всім відомим розкладом і маршрутом? У кожній родині такий розклад був? Звідки люди дізналися, що саме у цей час, саме з цієї, а не з якоїсь іншої дороги, поїдуть танки? Не вночі, а серед білого дня, щоб усім було зручно привезти "пенсіонерів" і зняти це на камеру. Так "кидалися" чи це була добре продумана акція, націлена на розкол України і виправдання російського вторгнення?
Люди, які думають, розуміють: і про зраду по всій вертикалі влади, і про агентуру, яка працювала на війну, і про те, скільки років і яким чином ця війна готувалася.
Цей регіон вибраний не випадково. Харківська, Сумська області — теж прикордонні. Але демонізація Донеччини та Луганщини протягом двадцяти років, підтримувана, зокрема й наївністю українських патріотів, зробила війну тут можливою і начебто зрозумілою. Принаймні у цій модній схемі "повсталий Донбас".
— Як пояснити українцям з мирних міст ситуацію у Донецькій і Луганській областях?
— Багато хто розуміє ситуацію добре. Якщо оптика обрана правильно, а не налаштована на кремлівську методичку, то люди все добре усвідомлюють.
Щоби зрозуміти, що відбувається з людьми в окупації, треба зламати радянський переможний міф і відповісти на дуже болючі питання про те, як це було в історії Другої світової. Французи, попри статус переможців, це робили і роблять зараз — зокрема й через масову культуру. Італійці, бельгійці. У Бельгії відразу після війни відкрили 400 тисяч справ проти колаборантів. На вісім мільйонів населення. У Франції почалося вуличне правосуддя. 20 тисяч виголених голів.
Це про що історія? Це історія про те, як люди спочатку понад три роки славили Гітлера, працювали на нацистів, охоче портрети розвішували, зокрема й у себе вдома. Більшість населення погодилася бути під Гітлером. А дехто робили це радісно та натхненно. Зраджували своїх, вбивали, писали доноси. В італійців — двічі трагічний досвід. Бо вони встигли побувати як окупантами, так і окупованими. І більшість знову на все зголошувалася, навіть не ставлячи запитань. А потім — нібито прокинулись і теж, як у Франції, вдалися до самосудів.
Є прекрасний фільм "Малена" — про італійську жінку, яку городяни звинуватили в горизонтальному колабораціонізмі. Він про те, чи люди ми і якщо так, то які?
Суть запитань, які поставили собі європейці: чому це з нами сталося? Що з нами сталося? З’ясувалося, що раціоналізувати це практично неможливо. Війна — це історія про звіра, який з’являється в людині. Боягузтво, підлість, лояльність, але тут же — і героїзм, і подвиг. А потім знову — боягузтво. Звір просто так не здається. І перемогти його раз і назавжди неможливо. Новий Завіт — про це. Апостол Петро тричі зрадив Христа до світанку, але пройшов власний шлях до розп’яття.
— Що важливе ми упустили при обговоренні історії Другої світової?
— Немає і не було лінійності доль людей, що опинилися в окупації. Ніхто не був без гріха. Історія окупації України — страшна трагедія, де також немає лінійності. Але жах участі місцевого населення в єврейських погромах настільки величезний, що це і зараз — поле травми, зокрема й для дослідника. Тому що у переможному міфі начебто не можна поставити питання про те, якими поганими "своїми" ми були одне для одного.
Люди в українських містах та містечках так само, як у Пскові, Парижі чи Амстердамі, жили під гітлерівцями. А декотрі раділи цьому... У прифронтових районах хтось узагалі нічого не розумів і, коли починалися бойові дії, мріяли часто не про перемогу, а про те, щоб усе стихло та заспокоїлось. Нічого унікального на донецьких та луганських землях не відбувається, якщо дивитися на них крізь оптику окупації. Звір приходить у світ через людину. Хтось пручається, хтось просто зараз — не може. А завтра — зможе.
У нас війна. У нас є окуповані території. І є історичний досвід. Не прожитий, навіть не проговорений. Місце нашої травми. Якби ця тема була опрацьована так, як у Франції чи у Німеччині, не було б підлих заяв про те, що "ці люди цього хотіли".
Гітлера славили скрізь, де стояли його війська. Рік, два, три, десь і чотири. Але це не означало, що французи і поляки, бельгійці та українці "цього хотіли". Загалом, це досить тривала розмова. Але починати її треба сьогодні.
"Німці не втомлюватися вибачатися"
— Як війна змінила наше суспільство?
— Настане час, і відповідь на це питання буде отримана і досліджена. Значна кількість людей чітко змінилася. Ймовірно, можна казати про процес самоусвідомлення, розуміння свого місця, можливостей, сил. Також з’явилась готовність діяти. Для частини людей нічого не змінилося. Це теж треба визнавати як факт. Якщо матері ховають дітей, а на телебаченні співають і танцюють, і це сприймається як норма, значить, є люди, яким це подобається. І навряд чи вони змінилися. Принаймні зараз. Але це не означає, що так буде завжди. Немає лінійності. Є постійна мінливість.
— Як українці повинні реагувати на такі трагедії, що сталася у Волновасі?
— Що значить "повинні"? Люди — ляльки? Солдати? Людям можна наказати? Або їхню поведінку треба моделювати штучно? Як? Через систему "добрих порад"? Через інструкції обкомів партії? Люди реагують так, як можуть. І настільки, наскільки вистачає їхніх душевних сил.
— Як ставитися до окупантів з точки зору моралі?
— Спочатку, ймовірно, право. Спочатку міжнародний трибунал, який дасть цьому оцінку. Потім — робота суспільства. Не нашого. Російського, яке виявилося охопленим реваншистськими і нацистськими настроями, за мовчазної або схвальної згоди якого розв’язана ця війна. Досвід Німеччини у цьому сенсі дуже хороший. Через труднощі, через "нездатність до уболівання", яку побачили дослідники Мітчерліхи (автори книжки "Нездатність до скорботи". — Авт.), через неготовність визнати персональну відповідальність за нацизм, німецьке суспільство повністю опрацювало проблему своєї провини.
Варто визнати, що німці не втомлювалися вибачатися на всіх рівнях: на рівні істеблішменту, інтелектуалів, звичайних людей. Вони працювали і працюють над своєю провиною, щоб ніколи знову не перетворитися на звіра. Росіянам цей шлях прийдеться пройти, якщо їм треба бути колись людьми. Але це не наша справа і не наша історія.
Джерело: газета "День"